Смерть Сашка Чуприни

Обережно

Постмодернізм!

Усі збіги з реальними людьми випадкові.

Сьогодні був особливий день для Сашка Чуприни, бо він вирішив накласти на себе руки. План – залізобетонний: він підпалить усю свою макулатуру й згорить разом із домом і дружиною. Ось і його мила стукає у двері, щоби привітати з добрим ранком. Але він грубо виганяє її – «Пашла на хуй!» – і гучний удар дверима. Так, не сьогодні їм розмовляти. Він хоче побути на самоті у цей роковий день. Дістає пляшку дешевого вірменського коньяку з АТБ, виготовленого та розлитого в якомусь льосі Кривого Рогу.

Пише Ласиця в Телеграмі.

Але Чуприні сьогодні й не до нього, не до єдиної людини, з якою він був близький духом. Пішла перша шклянка і Чуприна скривився. Зі скривленим лицем він розбиває шклянку об підлогу й починає пити з горличка. Йому треба подумати. Ось, довкола нього все його надбання: купа віршів з огидними римами, якісь там статті, машинки «Лего». Усе це має згоріти, бо воно нікчемне й не варте життя, не варте, як і сам Сашко.

Треба відповісти Ласиці, та якось непрямо. Він має написати вірш, найкращий вірш за всю свою кар’єру, на прощання. Він робить іще три ковтки коньяку, кривиться й сідає за свій письмовий стіл. Він напише свій найкращий вірш на сам кінець. Він починає.

«Пора мені під три чорти…»

Ні, не це, закреслюю.

«Якби ж то шмарклі на губах

І сині електрички…»

Ні, знову не те. Треба щось ліричне, щось краще.

«Вечірні сонця, щебети, омари...»

О, во-во, воно.

«Вмочає пташка піську в яру мідь».

«Вмочає»?

Якось не так, але продовжуємо, часу все менше, а треба все зробити із самого ранку ще. – І вірш пішов, полинув, як по талому маслу хер. Ось він уже готовий, підписаний і викладений на шпальтах «Тривілли». Коньяку все менше, все менше, як і свідомости.

«Та пашло ано фсьо» – думає Сашко, запалює свою макулатуру й тихо виходить за двір свого приватного будинку. Горить! Горить його минуле, його мила і його машинки «Лего» разом з ними теж горять. А він піде зі світу живих іншим чином: утопиться. Він іде до єдиного містка в своєму селі через маленьку річку Яску. Трохи стоїть перед огорожею і… стрибає. Він знає, що треба одразу вдихнути, щоби втратити свідомість, але щось загубив ту мить. Він просто потоне сьогодні у річці двометрової глибини…

Але ж ні!

Перед його очима пропливло все його життя: горде і жалюгідне, видатне і тюхтійське… Ласиця… Ні! Цього не можна так переривати! Він виплив абияк до берега й ліг на спину. «Нєт, нєльзя».

Він не полише ні свого діла, ні своєї України… Україна… Ласиця…

Сашко перевернувся на живіт і почав робити ритмічні рухи вгору-вниз тазом.

Штани!

Треба їх здихатися! Вони відмежовують його від рідної землі і від думок про Ласицю! Сильними рухами він рве на собі штани, щоби вони не заважали йому й продовжує своє вакхічне діло.

Та щури й гадюки із «Тривілли» не хотіли, аби все так просто перервалося в питаннях самогубства. Вони полізли на нього гризти, жалити, переконувати в необхідності смерти. Вони нищили Чуприну, а він усе продовжував довбити землю, як останню шльондру, як тоді колись… Ласицю… На обрії горіло все село. Вогонь швидко перекинувся на інші подвір’я. Але Сашку було байдуже, бо він уперше за багато днів любив. Щури жерли його, та він не спинявся. Гадюки жалили його, та що вони йому? Він помер і був з’їдений щурами так, що лишилося лише криваве місце з продовбаною ямкою на бережку. І ніхто більше ніколи не згадав про нього, окрім Ласиці, що все перечитував останній вірш небіжчика та плакав дівочими сльозами.

Може, з того сім’я у землі ще виросте справжня Любов?

Коли Миколі Ласиці розповіли, що половина Нової Пирятинки згоріла, а на березі Яски знайшли криваве місиво зі слідами протиприродного сексу, він усе зрозумів. Він упав на стілець, закрив обличчя долонями та закричав. Закричав так, як може кричати лише вірний своєму коханцеві гомик. Він згадав усе, усе їхнє кохання, і ту саму ніч… Меланхолія не полишала Миколу і він почав ходити до берегів Яски, щоби покласти там польові квіти, які так любив дарувати Чуприні на їхніх таємних побаченнях.

Годинами Ласиця сидів на березі річки, плакав і думав самому втопитися. Та ж ні… Сашко в останні хвилини свого життя хотів жити, хотів жити для свого коханого, тож і він мусить… Сльози вусатого, сильної статури чоловіка не кінчалися в такі моменти, і здавалося, що Яска витікає із Ласчиних очей, а він – потворна русалка, що вийшла на берег в очікуванні свого коханого, який ніколи не прийде. Але не тому не прийде, що забув, а тому, що загинув… Чи винна голубка, що голуба любить? чи винен той голуб, що щури зжерли?

Миколі треба було забути сум, тож він почав пити ще більше, ніж до того у шкільній каптьорці. Але не допомагало. Він пішов до клубу, куди з каверним концертом приїхали Турчиновський і Лелека. Останній грав на електробандурі з кабарним фальшем, а перший украй кепсько співав Linkin Park. Все марно. Слова з пісень лише розпалювали Ласчине горе.

Треба прочитати його останній вірш знову.

І Ласиця читав, зачитувався кожним рядком, і в кожному слові знаходив згадки про ту солодку ніч, коли вони вперше полюбилися. Вони ховалися від своїх почуттів так довго, але нарешті, глибокої ночі пролунав дзвоник у квартирі Ласиці. Літній фізрук відчинив… На порозі стояв, похиливши голову, Чуприна й про щось думав.

– Що ти? Що т… – і міцний поцілунок у самі губи.

Більше нічого не існувало для них, це було цілковите затемнення. Лише шерхіт одягу, що падає, обійми, рука в руці… Микола перевернувся на живіт, запрошуючи Сашка взяти від нього все.

І він узяв.

Вони лежали на дивані вдвох і мило розмовляли про те, як усе так склалося, які дурні вони були, що приховували, що гаяли дорогоцінний час. Вони розмовляли про майбутнє, про спільних дітей, коли приймуть такий закон і не доведеться більше ховатися від людського ока. Вони називали дупцю Ласиці голубим фарватером і єдині на селі почали розводити голубів. Вони їли голубці щодня…

А тепера цього немає й не буде, бо… помер. Очі Ласиці не просихали, як не просихала і його горлянка прямо на стадіоні школи. Він закинув учителювання, пропускав уроки й цілі робочі дні, доки директорка суворо не насварила його. Ну і потім також пропускав – куди без цього? І все читав передсмертне прощання Чуприни, написане для нього. Все життя поділилося на до та після цієї страшної події. І хто би зміг висловити цей жаль словами, коли його вогонь не гасила навіть палена горілка з ацетону за 13 грн, якою Микола впивався?

Це тривало нескінченно довго, аж поки Ласиця не зрозумів у п’яному угарі, що своїм життям він платить за те, що Чуприна ніколи не сумуватиме за мертвим ним – і тоді він ніби переродився, усміхнувся життю, хоча й ніколи вже не був таким, як колись.