Фліппі (Позивний «Туз»)

(написано під трек «Магія» Кажанни)

Він більше не був Іваном Лелекою, українським поетом і бандуристом з дешевого сільського кабаре.

Його позивний – «Туз».

Коли почалася Російсько-українська війна, його мобілізували. Насильно, бо він ховався у возику з гарбузами, намагаючись перетнути румунський кордон.

Штурмовик.

Туз убивав російських чмонь професійно та чітко, так само як і колись писав свої сонети. Тобто бездушно. Але не зразу він таким став.

Ні.

Йому довелося багато крові пролити перед тим, як стати машиною, обісраною від страху машиною смерти.

Його переслідували флешбеки, нічні жахіття.

Він отримав серйозне поранення на передовій глибокого тилу. Принаймні так мені сказав дядька за столиком на ВЛК, який косив від фронту за мій рахунок. Про що це я? Продовжуємо.

Він майже увесь час сидів удома, один. Майже нікуди не виходив. Туз пам’ятав того російського хлопчину, що біг на нього із саперною лопатою, коли чмоні пішли в рукопашну.

Туз убив його. Тією ж лопатою…

Він досі бачив перед собою його обличчя.

Туз убивав професійно та бездушно, як і колись писав свої сонети. Але перед його очима було багато обличь. Молодих і мужніших, майже старих. Вузькооких і цілком слов’янських. Усіх їх він убив перед тим, як стати таким.

Сьогодні Туз прокинувся рано вранці та подивився у холодильник. Ще вчорашня яєчня лежала на тарілці. Холодна і бридка. Її треба нагріти в мікрохвильовці.

Він багато думав про те, якими були би ті, кого він убив, якби не вбив. Він думав, але вбивав професійно, сонетоїдно.

Як важко стало жити. Він страждав. Йому снилися жахіття, його переслідували спогади про те, що він бачив, чув, про те як побратими напилися й пустили його по колу, коли білосніжка не прийшла.

Людей змінює війна. Особливо – таких.

Він більше ніколи не буде таким, як раніше…

А колись він давав каверні концерти. Грав на електробандурі з іще одним хлопцем. Про нього нічого не було чутно з тих самих пір, як його також мобілізували. Точніше, його побили вісім амбалів у балаклавах, з брониками й одним автоматом, закинули в бусик і повезли на передову. Так говорили ті, хто бачив.

Скоріше за все, він помер. О ні… краще би його викрали прибульці в сексуальне рабство, але щоби він жив… Але чи могли би його справді викрасти прибульці для хтивих забаганок, аби він жив, а не помер десь на нулі?

Його обличчя було таке саме, як у того російського чмоні зі саперною лопаткою…

Може вони далекі родичі? Точно родичі, адже в тому хлопчині українського було тільки на півстрофи калічного вірша.

Спочатку Туз убивав невпевнено, непрофесійно, із дієслівними римами. Так він убив того чмоню.

Треба поставити до мікрохвильовки яєчню та нагріти її.

Бідний чмоня… Може він також був поетом до того як прийшов сюди вбивати та ґвалтувати людей? Поети часто таке роблять на дозвіллі. Довелося вбити його. Його ж саперною лопатою.

Колись Туз писав сонети.

Але тепера в нього тремтіли руки, коли він намагався. Думки плуталися. Він більше не міг. Не міг, адже у ньому самому з’явився бодай якийсь зміст, відсутній в усіх його віршах. Він більше не міг… Лише професійно вбивати. Він убивав так чітко та професійно, що якби це було написання сонетів, то вже точно в нього була би корона вінків безголових сонетів.

Він убивав усім, що траплялося під руку. З вогнепального, ножем, шпичкою, чмониним же пальцем. Професійно вбивати тепер – це все, що він міг, але навіть цю можливість він утратив. Там, за вікном, досі тривала війна. Та він був уже вдома. Адже відкосив…

Один-єдиний самопостріл у самісінькі яйця. І вже є власна квартира в гуртожитку, а не задрипана сільська хата.

Яєчня, яєчня…

Важке поранення.

Принаймні так мені сказав той дядечко за столом, коли я питав його: «А ти чого служити не підеш? У мене хвороба, а ти за мною до самої лікарні поліз, аби сраку свою прикрити, с*ко. Вилікував мене за п’ятнадцять хвилин? Як мого двоюрідного дядька, який до Вінниці на суд їхав по статті? Да, бля, падло?» Не важливо.

Туз часто ридав.

Спогади душили його. Але він міг лише вбивати. Як людина він був знищений цілком. Ну… він і так був не надто, але потім точно цілком знищений – так ліричніше. Лишилася сама оболонка. Ніякої поезії, навіть стерильної.

Лусь!

Що це?!

Яєчня «стрільнула» в мікрохвильовці.

Але Туз цього вже не розумів. Він схопився за голову та закричав. Заволав.

Лусь! Лусь!

– Годі! Годі! Не треба! Я не хочу! Ні, годі, я не хочу!

Туз скочив до шухляди та дістав із неї стару сокиру, привезену ще з села.

Того далекого дня, покидаючи село, він хизувався, що тепера велика людина, а вони всі – бидло. Що тепера питиме не ацетонову палену горілку, а акційне пиво з АТБ.

Він розніс мікрохвильовку на друзки. Він рубав усе навколо, розносив власну квартиру, вибивав вікна, рубав двері, трощив дзеркала.

Що таке Туз? Що сталося?

«Чмоні! Підори! Побільше підорів забрати із собою на той світ, доки вони мене не вбили!» – певно, саме це було йому в голові.

Туз вибився через двері на сходи. Там стояла жінка.

А-а-а!

Він зарубав її.

Зарубав професійно, як досвідчений сонетяр. Проколов череп навпіл. Він рубав її труп. Вона встигла лише коротко крикнути.

Туз рубав двері ліфта, намагався їх гризди, але марно. Щось не дуже вдавалося.

Він рубав сусідські двері, доки їх не відчинили. Тоді зарубав сусіда на місці та вбіг до його квартири. Він рубав усе, що бачив. Жінку, кішку, трощив усе довкола.

А-а-а!

Туз бігав сходами згори донизу. Нарешті він вибіг із під’їзду та почав рубати все, що бачив. Що ти робиш Тузе, колишній коханцю Муз? Яка кривава Поезія!

«Чмоні! Підори! Побільше підорів забрати із собою!»

Він накинувся на дерево, що росло на дитячому майданчику. Слава богу, там не було дітей. Тільки якісь кілька підлітків, яких він уже зарубав.

Вони волали і перед тим, і в процесі.

Туз убивав професійно. Він писав свої криваві сонети, безголові сонети.

На галас збіглися люди. Кількох він зарубав, а потім накинувся на дерево знову. Він рубав дерево. Сокира вилетіла йому з рук після третього-четвертого удару та полетіла кудись убік. Туза це не зупинило. Він бив дерево руками та ногами, своїм тазом. Увесь закривавлений. У чужій крові. Він боровся з деревом, щоби забрати із собою побільше чмонь.

Але мужики, нарешті змогли згрупуватися та кинутися на нього. Туз відчайдушно відбивався. Одному вгризся у горлянку та відірвав вухо. Але його змогли нарешті скрутити. Його сильно побили, зламали йому чи не всі кістки, струс мозку був, вибита щелепа.

А жіночки телефонували до поліції… чи до швидкої.

Приїхали й поліцейські, й карета. Одразу ж на місці стало зрозуміло, що Туз втратив зв’язок із реальністю, став Поетом.

У дев’яте відділення! – Для неосудних і тих, що під судовим слідством. Швидко!

«Побільше би підорів забрати із собою, доки вони не вбили мене»…

Туз добре впорався. Він убив, зарубав, може, дюжину людей, і кішку. Чортова дюжина! Майже сонет…

Чудове число перед тим, як піти до пекла. Сатана чекає вже давно. На нього чекали всі ті хлопці, яких він убив. І той чмоня із саперною лопатою, якого він убив нею ж, також чекав на нього. Сатана чекає, аби вершити літературну критику востаннє.

Але Туза не забрали до пекла, ні. Просто відлупашили до напівсмерті. Він звик до такого ще з дитинства…

Його повезли до дев’ятого відділення. Зв’язаного, наколеного. Йому вставили крапельницю та постійно щось підливали, доки везли, щоби він, не дай бог, не оклигав. Навіть із переламаними кістками Туз був небезпечний. Мабуть… Йому хотілося в це вірити.

Коли він прийшов до тями, то побачив, що його пов’язали всім чим тільки можна, а в рота запхали трубку для їжі. Він був у гамівній сорочці, в бантиках Хелоукіті, а на додачу прив’язаний до койки. В руку була встромлена крапельниця. Біла палата з непокритими стінами стінами, ізолятор. Хоча… Чому непокритими? На білилі були написи лайном, якісь єврейські літери.

Двері відчинилися.

До палати в супроводі двох амбалів із кийками та шокером зайшов лікар. Він був загримований під клоуна, під Джокера. Поставив стільчик біля койки. Й Тузу одразу стало не по собі. Він відчув ядрений сморід Фіналгону десь із лікарських штанів.

– Ну, вітаю тебе, Ваня. Звуть мене Олег Віталійович. Я твій доктор віднині. Ти розумієш мене?

Туз кивнув.

– Розповідай, що із тобою таке трапилося, що ти за сокиру вхопився?