Гомункул

Якось один посередній партійний Писака сп’яну трахнув гарбуза. І щоби приховати сліди свого солодійства від зайвих очей, закопав на городі вночі. Але у ті атеїстичні часи він і врахувати забув, що за вікном якраз Молодик. І так сталося, що в закопаний гарбуз вдарила блискавка.

Воно наливалося й зростало, лускало, неначе попкорн, і почувся страшний чи-то стогін, чи-то крик:

– Ба-атьку! – Так народився Піїта, недолюдина-недопоет.

Коли Писака побачив його зранку, то сильно злякався. Потім, впізнавши в ньому сина, спершу хотів утопити. Але гарбузова субстанція постійно спливала як те дерево чи пінопласт, чи ще точніше – гівно. Потім спробував своє дитя завезти в ліс, де воно два тижні жерло власне гівно, аби вижити, й невпинно шукало шлях додому. Зрештою Піїта, обідраний і майже безмовний, знайшов рідні пороги.

Так траплялося ще кілька разів.

Писака навіть пробував переїжджати, брати участь у літературних зустрічах, щоби не привертати уваги. Але все закінчувалося однаково: Піїта знаходив його. Тому довелося прийняти до сім’ї виродка за всіма паперами. Він став прокляттям і без того не дуже вдалого батька, очорнивши його ім’я остаточно для молодих і ненароджених поколінь.

– Ти виїбав гарбуза?! – постійно пиляла Дружина, – Як ти міг так вчинити? Ти головою подумав? А як мені тепер бути? Всі баби говорять, в комісійці всі перешукуються!

– Пошла на хуй, сука! – переходив на міцну інтернаціональну Писака, перекидав чергову чарку та починав мутузити свою жінку з усієї дурі, що в ньому була.

А Піїта ріс і бачив це на власні очі. Він і без того не відрізнявся вродженими розумовими здібностями, а на тлі постійних сімейних бійок, де часто перепадало і йому від обох, остаточно підірвав свою психіку – почав писати вірші.

І не прості вірші, а сонети. Ідеальні петраркіанські сонети, які свого часу остогидли навіть Петрарці. Він римував чітко, вивіряв склади, вигадував слова без сенсу й додавав їм власні сенси. Але… через те, що у нього ніколи не було душі за правом народження, всі його твори вдавалися беззмістовними, стерильними. Воістину він був першим вітчизняним штучним інтелектом. Батько помітив незвичне захоплення сина й почав його бити ще більше, аби той покинув це діло й не ганьбив перед Партією. Згодом він почав запрошувати й друзів зі свого літературного салону, щоби садистично розважатися над гомункулом усім гуртом – так Піїта став вхожий до радянської літератури. Ще у сьомому класі його надрукували в місцевій газеті «Огонек». Не сказати в якій саме, адже таких «огоньків» була булева хмара, та десь таки точно надрукували, у колонці «Літературні перли». І сталося так, що позерство та шаблонна канонічність стали сенсом життя Піїти.

Якось до Писаки прийшов його товариш, аби разом помутузити Піїту, і зізнався в процесі, що так і не написав корони сонетів, бо воно йому на хер не було потрібно, і навіть він – творець циклів про Леніна! – не міг написати двісті віршів просто висмоктаних з пальця за одну поїздку до санаторію. А Піїта почув це і… згодом зробив, написав корону сонетів. Потім другу, третю, десяту, і всі – на вічну тему! Ні в кого в світі такого не було, бо нікому не було потрібно, а у нього було і йому було потрібно.

Жалюгідна поезійка, вироблена титанічними графоманськими потугами, змогла привернути своїм літературним подвигом якусь локальну літературну премію уже після розпаду, але на тому все сходження на Парнас і закінчилося. Піїті було мало такого визнання! Адже в нього була глибока душа, якої не було, й венерично багатий внутрішній світ. Тож одного разу він вийшов на вулиці.

– Слухайте! Слухайте, люди! Я повчаю вас про Надлюдину. – нескромно кричав гомункул про себе самого. Всі, в кого було бодай на міну мізків, проходили повз після другого речення. Але позіхаки збиралися довкола, невдалі домогосподарки виглядали з вікон, а маргінальні ізгої з мандрівного цирку вилазили з канав. Усього-провсього їх зібралося п’ять чоловік, разом з Піїтою, звісно ж. Так народився черговий літературний гурток, але вже не в тоталітарній машині, а у вільній Україні, якій було цілком насрати на пропаґанду такого роду, як піїтство. Тож ніяких зобов’язань держава на себе не брала цього разу й дозволила цим нікчемним і соціально безплідним «митцям» розвиватися самостійно настільки, наскільки власного духу вистачить.

Вони писали, писали, писали… Піїта був метром, а його приблуди – сантиметрами. Вони писали корони сонетів, вінки сонетів, тріолети, канцони, пасквілі й оди самим собі (а метру – в першу чергу!). Так вони змогли існувати незалежно від суспільної думки багато-багато років та штурмувати раз-у-раз поетичні береги Вітчизни, сподіваючись на визнання. І щоразу їхні претензії не досягали навіть рівня Дарії Лісич з її «сумськими дачами». Так розвивалося й деградувало українське письменство на своєму самобутньому шляху чи не цілу епоху, золоту… по кольору дощу.

Але вже у пеклі Писака випросився поглянути на свого сина ще раз. Він прийшов до нього уві сні й нічого не сказав, побачивши, що той накоїв. Тільки сумував, лив сльози та соромився. Потім повернувся спиною до гомункула та пішов удалечінь під всюдисущу луну жіночого «Ти виїбав гарбуза! Як ти міг так вчинити?!»